Ви увійшли як  Гість | Група "Гості"  Вітаю Вас  Гість | RSS

| Реєстрація | Вихід | Вхід |                              Четвер, 25.04.2024, 15:20

Буває так, що ми, нинішні жителі Миргородщини, навіть не здогадуємося, що поряд із нами ще збереглися пам’ятки середньовічної давнини, а в їхніх назвах звучить відгомін давно минулих віків.

Сьогодні мало хто знає про те, яку багату історію має невелике село Радченкове Черевківської сільської ради, що притулилося до лівого берега Хоролу, за півтора кілометра на північний захід від села Бакумівки. Місцеві жителі ще й досі називають його давнім найменуванням – Двірець. Хоча й вони вже не знають, яких глибинних пластів історії сягає ця назва.

У 50-х роках ХУІІ століття хомутецький сотник миргородського полку Павло Охрімович Апостол одержав у власність села Хомутець і Бакумівку, які раніше належали польським князям

Син Данила – гетьманич Петро Апостол, лубенський полковник, із часом бригадир, у другій половині ХУІІІ століття володів у Бакумівці 160 хатами¹. Далі цей маєток перейшов до гетьманового онука Данила Петровича Апостола та його дружини Марини Власівни, з дому Будлянської. Д.П.Апостол, у 1762 – 1767 роках генеральний хорунжий, на час знищення полкового ладу здобув чин статського радника. Він передав бакумівський маєток у спадщину своєму синові Михайлові Даниловичу Апостолу. Цей правнук гетьмана, секунд-майор, був останнім представником роду Апостолів за чоловічою лінією. З метою збереження роду й славетного прізвища Апостолів він 1801 року звернувся до імператора з проханням, щоб прізвище Апостол успадкував його двоюрідний брат Іван Матвійович Муравйов (син Олени Петрівни Апостол). Отже, Бакумівка на рубежі ХУІІІ і ХІХ століть перейшла у власність Муравйових-Апостолів.

Іван Матвійович Муравйов-Апостол передав Бакумівку як посаг доньці Ганні Іванівні (сестрі декабристів), яка поєдналася шлюбом із Олександром Дмитровичем Хрущовим (помер 1868 року). Від Хрущових бакумівський маєток успадкувала їхня донька Ганна Олександрівна, яка вийшла заміж за Івана Івановича Смагіна, дворянина села Токарів Сумського повіту Харківської губернії.

Троє дітей Смагіних – Олександр, Сергій і Олена (це було шосте покоління нащадків від гетьмана Данила Апостола) по смерті Івана Івановича розділили між собою батьківщину – землі довкола Бакумівки. Олександр Іванович Смагін одержав хутір Крячунівщину, Сергій Іванович – хутір Заїр, а Олені дістався хутір Двірець. Відтоді кожен із нащадків по-своєму облаштовував своє гніздо і своє господарство.

Отже, хутір Двірець. У мові наших предків ХУІІ – ХУІІІ століть слово двірець означало палац вельможної особи. За даними ревізії 1723 року на території Миргородського полку «двірці» мали, крім самого полковника Данила Апостола, щонайповажніші козацькі старшини – його зяті Андрій Горленко в селі Ковалях Хорольської сотні та Іван Ломиківський у селі Ярмаках. Сам же полковник мав кілька двірців: «приїжджий» двірець у місті Миргороді, де двірником (управителем) був Самійло Чапелька; «полковничий двірець» у містечку Хомутці, де постійно жив і управляв двірник Семен Стеценко; полковницькі двори в «городі», тобто в фортеці Сорочинцях і «за городом». Окрім того, в ревізії згадується «хутір Полковничий в степу» (напевно, це те, що згодом називали Гетьмановим хутором), а також «дворець Полковничий для скота, в нем Іван Власенко» в селі Вергунах Хорольської сотні.²

Двірець поблизу Бакумівки ревізія 1723 року не зафіксувала, можливо, він був заснований трохи пізніше. Принаймні цей хутір Двірець, який належав до 2-ї Миргородської сотні Миргородського полку, згадується в описах 1781 року, в ньому тоді налічувалося 6 хат³. Був ще й такий собі хутір Дворецький, що, напевно, теж належав до Двірця. В документах 1791 року знаходимо відомості про такого собі Трохима Мохова, «писара дворца Бакумовского», який невдовзі став «правителем бакумівським».⁴

Саме тут, неподалік від Бакумівки, в пречудовій місцині, де красивими луками поміж лісами тихо в’ється Хорол, збудував собі палац миргородський полковник Апостол. У лісі за Двірцем ще й досі помітні залишки давніх межових ровів, що відділяли колись володіння різних власників. До сьогодні збереглися й топоніми козацьких часів, наприклад, урочище Сотницьке, що на захід від Двірця. У 40-80-х роках ХУІІІ століття частиною Бакумівки володів сотник 2-ї Миргородської сотні Данило Никифорович Чарниш⁵, звідси й назва урочища.

Від правіків у лісі, що тягнеться від Бакумівки до Двірця, виробляли селітру; в ХУІІ – ХУІІІ століттях був величезний попит на неї як компонент для виготовлення пороху. Від того досі за Хоролом збереглася назва урочища – Заводище.  

Із тих давніх козацьких часів до сьогодні залишилися в лісі на північ від Двірця два старезних черещатих дуби. Фахівці-дендрологи стверджують, що їхній вік – понад три століття, а це збігається з часом полковницького урядування Данила Апостола. Як розповідають місцеві жителі, на початку 30-х років ХХ століття таких дубів ще було чотири, і їхнє розташування свідчило про те, що це були залишки колишньої дубової алеї, яка йшла від будинку Апостола.

Підходжу до цих дубів. Один із них, роздвоєний на дві могутні гілки, має в окоренку діаметр понад два метри, сягає висотою 25 метрів. Другий, трохи менший за діаметром, має на грубій порепаній корі величезний навскісний шрам від давньої блискавки. Проте цей велет-нелинь не згорів, уцілів і від природних громовиць, і від історичних потрясінь.

Безжальний час не залишив від доби козаччини у Двірці інших матеріальних свідчень. Ми можемо тільки в уяві реконструювати цю старовинну садибу, визначити її місце. Напевно, це центр сучасного села Радченкового – Двірця. Що ж стосується іншої назви цього самого населеного пункту – Радченкове, то можемо зробити припущення, що вона теж коріниться в історії: за останніх років існування Миргородського полку, у 80-х роках ХУІІІ століття, власником частини села Бакумівки та прилеглих до неї земель був сотенний хорунжий Корній Радченко⁶, який згодом, 1794 року,  служив у званні корнета й жив у сусідньому містечку Хомутці ⁷.

Якою була доля Двірця – цього осідку найзначніших дідичів Миргородщини,  Апостолів і Муравйових-Апостолів, із кінця ХУІІІ до кінця ХІХ століть – не відомо. А от історія садиби з кінця ХІХ століття до 1917 року вимальовується досить чітко, причому не так із історичних документів, як із переказів, що збереглися в пам’яті місцевих жителів.

Нині Двірець – це одна невелика вулиця, в якій налічується десь із півтора десятка хат, і лише в половині з них мешкають люди, решта ж дихає моторошною пусткою – село виявилося «неперспективним».

Двірець приліг одним боком до розкішного чистого прибережного лісу, люди досі називають його «садком», бо років зо сто тому на його місці таки й справді був садок дідички Олени Іванівни Смагіної – (хоч би не помилитися в кількості префіксів!) прапрапраправнуки гетьмана Апостола. Від її садиби, що була в центрі Двірця, йшла липова алея. Сьогодні від неї ще залишилося кілька старезних лип, люди й досі переказують про той казковий аромат, що влітку оповивав велику алею. До берега Хоролу колись вели сходи. Там була викопана штучна водойма – сажалка, де пані влаштувала улюблену купальню. Так само сходи вели до берега від одного з крислатих дубів, під яким Олена Іванівна (а вона була не одруженою) часто збирала гостей. За цими сходами пролягав місток через Хорол, далі знову йшла алея, де любила прогулюватися Смагіна.Проте Олена Іванівна не тільки вишукано гайнувала дозвілля, а й вела ефективне господарство, як, між іншим, і її брати. В економії Смагіної в Двірці працював спиртовий завод, водяний млин на Хоролі (від нього досі збереглися палі), ковбасний цех, у стайнях утримували великий табун коней, було багато корів і волів. Там, де сьогодні садиба Володимира Семеновича Євтушенка, стояла воловня. Олена Іванівна мала землю в Бакумівці й Байраці. Управитель спиртового заводу Сіренко вміло налагодив справу. Спирт виготовляли із картоплі й возили до станції Сенчі, звідки відправляли до Німеччини.

Жителька Бакумівки 87-річна Настя Миколаївна Пода згадує розповіді своєї матері, яка служила в економії Смагіної. Доярки перебували в пані Олени на особливому становищі. Це були, здебільшого, бідні дівчата, які жили в окремій хаті й не тільки доїли корів, а й самі робили масло, сир. На відміну від інших робітників – строкових, вони їли на «білій» кухні, де столувалася сама «паня» та її управитель. Панам і дояркам готував страви кухар Чоботар. Порядкувала в коморах ключниця Марина Іванівна Красько. На всі свята Олена дарувала дояркам одяг, хустки, намисто, інші подарунки. На Новий рік у Двірці для строкових справляли ялинку. До Олени Іванівни часто приїздили гості. В такі дні вона зодягала своїх дівчат-доярок у нові спідниці й сорочки, у квітки, стьожки, дукачі. Дарувала дівчатам часто, була не вредна, - розповідає баба Настя.

Десь 1914 року до Бакумівки стали часто приїздити студенти-агітатори, які вели пропаганду проти тодішнього ладу. Олена Смагіна, як і її брати Олександр та Сергій, були інтелігентними людьми, серед поміщиків мали славу демократів. Спілкуючись із дворянами, Олена Іванівна зрозуміла, що назрівають значні переміни в суспільстві. Вона продала свою землю в Байраці й виїхала до Німеччини, залишивши в маєтку в Двірці тільки прикажчика. Подальша доля Олени Іванівни за кордоном не відома. Під час подій 1917 – 1918 років економія Смагіної була розбита.

За років радянської влади хутір Двірець мав різні назви – Двір, Завод, Радченкове. 1926 року в ньому налічувалося 25 господарств із 116 жителями. Сьогодні у Двірці на тому місці, де була садиба дідички Олени Смагіної, живуть Василь Якимович і Настя Олексіївна Лелюки.

                                                    * * *

Ще так багато на моїй Миргородщині незвіданого, недослідженого, забутого чи напівзабутого, запорошеного пилом віків!.. Змахни той пил, сколупни зелений мох із віковічного каменя, вслухайся в прадавнє слово чи наймення, доторкнися до шрамів трьохсотлітнього дуба, припади до своєї землі, послухай її одвічний гук. То вона промовляє до тебе. Лише не будь глухим.

                                     ПРИМІТКИ

1.ДАПО. – Ф. 858. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 28 зв.

2.Швидько Г. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. – Дніпропетровськ: Національний гірничий університет, 2004. – С. 314 – 331.

3.Описи Київського намісництва……………………

4.ЦДІАУК. – Ф. 127. – Оп. 1014. – Спр. 124. – Арк. 103, 107.

5.…………………

6.ДАПО. – Ф. 1034. – Оп.1. – Спр.3. – Арк. 1.

7.ЦДІАУК. – Ф. 127. – Оп. 1014. – Спр. 133. – Арк. 33 зв.

                                  Людмила Розсоха, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України, берегиня Українського козацтва.