Ромоданівський бій - 11 Серпня 2013 - Миргородське козацтво

Ви увійшли як  Гість | Група "Гості"  Вітаю Вас  Гість | RSS

               | Реєстрація | Вихід | Вхід |                              Четвер, 08.12.2016, 23:10

Форма входу

Пошук

Меню сайту

Калькулятор

Випадкове фото

Життя сайту у днях

Головна » 2013 » Серпень » 11 » Ромоданівський бій
14:04
Ромоданівський бій

От де, люде, наша слава.



Слава України!



Т. Шевченко



Козакам армії УНР, які звільняли наш край від
більшовицьких окупантів навесні 1918 року, присвячено…



(95 років Ромоданівському бою)



З початком весни 1918 р. стрімко розгорнувся наступ українських частин армії
УНР, підтриманих німецькими підрозділами. На головному напрямку наступу, з
Києва на Полтаву та Харків, в авангарді німецьких військ вдало рухався Окремий
Запорізький Загін під командуванням генерала З. Натіїва). Бойові дії проти
більшовицьких військ загін розпочав вже 4 березня 1918 р. А вже за тиждень,
маючи загальну підтримку місцевого українського населення, яке щиро бажало
якнайшвидшого звільнення рідної землі від московського окупанта та його
зловісної політики «красного терору» і охоче вступало до українського війська,
Запорізький Загін був реорганізований у дивізію, а в її складі сформований
Запорізький піший полк під командуванням полковника П. Болбочана. До дивізії
одразу приєднався полтавський партизанський загін під ком. бунчужного Андрія Герасименка
та ротмістра російської армії, уродженця Лубен, барона Штакельберга.



Перші бої на теренах Полтавщини розпочалися 6 березня 1918 р за станцію
Яготин. Здеморалізовані та недисципліновані червоні війська, без особливого
спротиву залишали позиції і хаотично відступали, встигаючи при цьому грабувати
місцеве населення, лишаючи по собі розстріляних українських селян. Перший
серйозний опір більшовики створили біля станції Гребінка, проте зазнавши
відчутних втрат(навіть ком. фронтом В. Кіквідзе був тяжко контужений), поспіхом
відступили, лишивши на полі бою вбитих та поранених. Вже 16 березня
кавалерійський полк ім. Костя Гордієнка під ком. генерала В. Петріва,
несподіваною атакою захоплює Лубни. Радість охопила лубенчанзі вступом до міста
українського війська. Ще йшов бій за міст через Сулу, гуркотіли скоростріли та
раз по разу вибухали гранати випущені з большевицького панцерника, а назустріч
полку гайдамаків центром Лубен «поважно рушає делегація з панночками в
українських одягах, з квітами, хлібом, сіллю та батюшкою,»  - згадує генерал Петрів. «Зараз не час, -
кричать зі штабу полку
- 
потім, аж ворога
проженемо» - «Слава!», «Живе Україна!» - вигукують козаки та хмарою проносяться
повз остовпівшу делегацію». За містом українські війська зустрілися з делегацією
селян з Мачух, які рухалися підводою до Києва, просити Центральну Раду якомога
швидше «вигнати москалів з Полтави.» В Лубнах до дивізії З. Натіїва приєдналися
123 добровольці з числа гімназистів та сільської молоді. Втрата Гребінки та
Лубен викликала розгубленість в стані червоних. В. Антонов безперестанку
просить Москву про допомогу. Тому в 20-х числах березня до станції
Ромодан«большевики» підтягли боєздатні чехословацькі полки з гарматами, знятими
з фортів Севастополя. Оцінивши ситуацію, німецьке командування вирішує
тимчасово зупинити  наступ, очікуючи
підходу головних сил та важкої артилерії. Червоні, вважаючи такі дії наших
союзників – німців, як вияв слабкості, вирішують відбити Лубни та Гребінку.
Проте контрнаступ більшовицької кавалерії в районі Лохвиці та піших підрозділів
на станцію Ромодан досить швидко захлинувся.



«22 березня був гарний теплий день. У ясному сонячному сяйві гарненькими та
чепурненькими здавалися Лубни, і з їх високо берега було видно далеко-далеко,
аж до самої Покровської Багачки та Ромодану, що десь чорніє на обрії». – так
описував Всеволод Петрів, командир Гордієнківців, початок великого переможного
наступу, об’єднаних українських та німецьких частин на російські більшовицькі
позиції, що ті встигли обладнати побіля станції Ромодан.



Надихало перед боєм наші війська ще й те, що після Лубен гайдамаки рухалися
Засуллям та солоницькими хуторами, зустрічаючи «подекуди рештки тих старих
валів і окопів, в яких відбивалися козаки від поляків, де загинув Лобода та
Наливайко зі своїми Запорожцями.» (В. Петрів)



Тож після запеклих боїв, що тривали 21-22 березня, півторатисячна російська
армія Ю. Сабліна, підсилена двома чехословацькими полками (2 тис.) поспіхом
відступила до Полтави, забравши з собою 274 поранених червоноармійців. Серед
трофеїв, захоплених козаками В. Петріва 
в Ромодані був і сформований ще за царських часів санітарний потяг з
медичним персоналом та усім запасом медикаментів. Потяг мав чудові пульманівські
вагони, кухню, лазню та все необхідне для лікування поранених і хворих.



Розвиваючи успіх, гордієнківці несподіваним нічним наскоком звільнили
Хорол. У центрі міста козакам відкрилася жахлива картина: під тюрмою лежала
гора чоловічих та жіночих трупів, закатованих і наспіх дострелених. А на сходах
собору сиділа людина в солдатському однострої з жовто-блакитними стрічками на
рукавах. Підійшовши ближче, козаки побачили, що чоловік теж був мертвий, проте
чекісти видерли з нього всі нутрощі, натомість напхавши сіном, наче опудало.
Закатований більшовиками чоловік, виявився підполковником Вишемирським, який
тривалий час працював вчителем і був шанованою людиною у місті. Поховали
відставного полковника з усіма військовими почестями. Як запише згодом у своєму
щоденнику командир гордієнківців, аналізуючи побачене в Хоролі: «Це вже не
революція… з класовою боротьбою, це вже хтозна що – азіатчина!». Проте, згадує
В. Петрів, після поховання до штабу прийшла старенька вдова закатованого
більшовиками підполковника, принісши іменного револьвера та даровану шаблю
чоловіка, промовивши при цьому: «Хай послужить вона (зброя) тим, що йдуть
боротись та вмирати за ту Україну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили,
хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій та надій, а я стара
молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротися за Україну».



Вже згодом, відновивши українську владу в Хоролі, полки ім. К. Гордієнка
(вів наступ з боку Хомутця) та ім. Б. Хмельницького, який атакував від Єрок, по
обіді, 14 квітня звільнили Миргород.



Населення міста радо вітало українських вояків та обурювалось хазяйнуванням
більшовиків. 24-го березня запорізька бригада вступила до Шишак, а наступного
дня, після нетривалої перестрілки, зайняла станцію Яреськи, де залишили невеликий
загін у складі десяти козаків зі старшиною. Проте зморена тривалим переходом
козацька застава заснула, не виставивши на ніч вартових. Цим скористалися
червоні, які несподівано напали на українських вояків і всіх вирізали. Серед
загиблих були і троє семінаристів, які вступили до Богданівського куреня в
Лубнах. Один із них Іван Голоскевич, слухач Подільської учительської семінарії,
був зарахований до куреня розвідником, потрапивши під Яреськами в полон до
червоних, зазнав жорстоких катувань. Червоногвардійці різали тіло юного Івана
ножами і сипали у рани сіль, вимагаючи у нього даних про українські та німецькі
військові підрозділи. Зрозумівши, що від козака кати нічого не доб’ються, кати
відтяли Івану голову та покинули на коліях біля Яресьок.



Після цього настала черга Кременчука, який червоні здали німцям практично
без опору. 28-го березня передові загони українсько-німецьких військ підійшли
до Полтави.



29-го березня, за підтримки місцевого населення і зокрема провідників з
Мачух, гордієнківці раптово захопили Полтаву, очистивши духовну столицю від
більшовицьких окупантів.«після звільнення Полтави від московських
большевиківГуберніяльна Земська Управа влаштувала зустріч-бенкет для
старшин-запорожців та німецької кінної дивізії з представниками громадянства
Полтави» – згадував старшина армії УНР С. Лазуренко.



З Полтави німецькі й українські війська рушили на Харків, який було
звільнено від червоних 8-го квітня. У цей же день союзники влаштували для
городян парад українського-німецького війська.



І вже до 29-го квітня вся територія України була звільнена від
більшовицьких окупантів.



Підготував хорунжий
РКТ «Миргородський Полк Українського Козацтва» А. Карбан



При підготовці
статті використано:



Ревегук В. Я.
Полтавщина в перший рік української революції. Доба Центральної Ради (березень
1917 – квітень 1918 р.)



Петрів В.
Військово історичні праці. Спомини.



 

Переглядів: 572 | Додав: Lavrik | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть мій сайт
 
Всього відповідей: 37


Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright http://mirkozactvo.ucoz.ua/ © 2016 Створити безкоштовний сайт на uCoz